Це припущення підштовхнуло вчених до ще радикальнішої думки: можливо, ми самі перебуваємо всередині чорної діри, що належить набагато більшому «батьківському» Всесвіту. У такій моделі все, що ми сприймаємо як 3D-простір, є лише відображенням даних, записаних на віддаленій двовимірній межі. Цікаво, що радіус Габбла (межа нашого спостережуваного Всесвіту) дивовижним чином збігається з радіусом Шварцшильда — критичним розміром, за якого маса нашого світу перетворилася б на чорну діру.
Французький астрофізик Жан-П’єр Люміне зазначає, що за такого підходу навіть гравітація може виявитися не фундаментальною силою, а «емерджентним» явищем, що виникає внаслідок квантового заплутування на кордоні Всесвіту. Хоча ці ідеї звучать як сценарій науково-фантастичного фільму, вони серйозно обговорюються в науковій спільноті, оскільки допомагають узгодити термодинаміку з квантовими постулатами. Зокрема, це пояснює, чому ентропія чорної діри пропорційна її площі, а не об’єму.
Попри математичну привабливість «голографічного Всесвіту», більшість фізиків закликають ставитися до цієї теорії з обережністю до появи неспростовних експериментальних доказів. Наразі традиційна фізика все ще найкраще описує реальність, яку ми бачимо довкола. Проте подібні дослідження нагадують нам, що ми перебуваємо лише на початку шляху до розуміння справжньої природи світобудови, яка може виявитися набагато дивнішою, ніж ми здатні собі уявити.
