За словами Треверса, відповідь вдалося знайти завдяки дослідженню мозкової активності цих птахів. Фрегати мешкають у тропічних і субтропічних океанах по всьому світу й представлені п’ятьма видами.
Вони мають величезний розмах крил — до 2,3 метра, а самців легко впізнати за яскраво-червоним горловим мішком, який використовується під час шлюбних ритуалів.
Особливість фрегатів у тому, що вони фізично не пристосовані до посадки на воду: їхнє пір’я недостатньо водонепроникне, а лапи не підходять для плавання або зльоту з поверхні моря. Тому більшу частину життя ці птахи змушені проводити в небі, постійно рухаючись і шукаючи здобич.
Прорив у розумінні їхньої витривалості стався у 2016 році після публікації дослідження в журналі Nature Communications. Нейробіологи обладнали диких фрегатів легкими пристроями для реєстрації електроенцефалограми, що дозволило відстежувати роботу мозку птахів безпосередньо під час польоту.
Результати показали, що фрегати дійсно сплять у повітрі. Причому вони використовують так званий однопівкульний повільнохвильовий сон: одна половина мозку переходить у фазу глибокого відновлювального сну, тоді як інша залишається активною й контролює рух, орієнтацію та безпеку.
Саме така «асиметрична» форма сну дозволяє фрегатам не втрачати контроль над польотом, уникати хижаків і водночас відновлювати сили. Як пояснює Треверс, це рідкісний приклад еволюційної адаптації, що демонструє, наскільки гнучкою може бути природа навіть у такій базовій потребі, як сон.
