Радянському Союзі подорожі за межі країни були майже неможливими. Лише обрані мали шанс побачити світ за “залізною завісою”.
Після Жовтневої революції 1917 року виїзд за межі СРСР фактично заборонили. Уже з 1934-го втеча за кордон вважалася зрадою Батьківщини, а в 1935 році Сталін запровадив смертну кару за незаконний перетин радянського кордону. Покарання загрожувало не лише “втікачам”, а й їхнім рідним.
Влада побоювалася, що радянські громадяни, побачивши життя на Заході, більше не захочуть повертатися. Також існував страх, що вони розкажуть про реальні проблеми всередині країни та зруйнують образ “щасливого радянського народу”.
Щоб отримати дозвіл на виїзд, громадянину потрібно було пройти довгу процедуру. Необхідно було:
- отримати письмову згоду керівництва підприємства;
- пройти схвалення профкому й політкому, часто із хабарем;
- зібрати повний пакет документів для ОВІРу — від паспортів до характеристик і пояснень мети поїздки;
- пройти перевірку КДБ, яка могла тривати кілька місяців.
Навіть після цього рішення могло бути негативним. Тих, кому відмовляли, називали “відмовниками”. Тим, хто проходив усі перевірки, надсилали закордонний паспорт, за який потрібно було заплатити 105 карбованців.
